Я у полях з дитинства. Мій батько – аграрій. Він починав з агронома, головного інженера, а закінчував – головою районної адміністрації (працював головою управління сільського господарства). Я з дитинства в машині, комбайнах, тракторах. Але на той час я не збирався розвиватися в цій сфері. Коли постало питання про навчання, то моя перша професійна освіта була індустріальною – закінчив індустріальний коледж і навіть деякий час працював на заводі. А потім зустрів знакову для себе у житті людину, яка багато в чому його визначила. Я щасливий, що у моєму житті таких багато. Бог допомагає мені йти по життю, зокрема й посилаючи таких людей. Тож коли постало питання «Де навчатися?», я розглядав різні університети у Кіровограді та Дніпрі. Та до жодного душа не лежала. У мого батька був друг – цікава відома людина, сильний економіст Леонід Іванов. Будучи головою колгоспу він став радником Горбачова з економічних питань. Саме він запропонував мені вступити до Аграрної академії у Києві. Потім я виграв грант (підписаний між Горбачовим і Рейганом) по обміну студентів для навчання, після третього курсу здав всі тести і поїхав у США – навчатися. Потім повернувся і через конкурс пішов працювати в «Інтер – Агро», тоді мене запрошували на роботу в Cargill. Але він був у рази менший на той час у порівнянні з «Інтер – Агро». В «Інтер – Агро» за місяць ми експортували те, що Cargill за рік. Через рік з'явилася вакансія в Cargill, тож я подав заяву, так і опинився там. Було дуже цікаво: ми їздили по станціях, замовляли вагони, самі робили заявки, сертифікацію, відвантажували зернові, бо тоді ще не було нормальної логістики, інфраструктури, терміналів. На той час ми купували баржі зерна в Cargill, ставили їх як термінали на воді, а вагони фізично кранами піднімали над баржами – і так розвантажували. Це був «кам'яний вік» зернового ринку України. Неефективні елеватори, постійні черги на відвантаження, але, попри це, були й можливості. Я вважаю, що ми ними дуже ефективно скористалися, почавши інвестувати в олійно-жирову та продовольчу галузі, термінали, елеватори тощо. Галузь була створена на моїх очах мною, моїми колегами та друзями, десятками мільярдів доларів. Яка ще інша галузь в Україні отримала такий швидкий розвиток? Гадаю, у нас більше нема таких прикладів.

Бізнес будувало не 10 людей, та якщо говорити за лідерство, то це, мабуть, із десяток компаній, кілька десятків людей, які дійсно присвятили той період свого життя розвитку бізнесу.

Я продав партію насіння соняшнику – 120–150 т. Але маржинальність бізнесу була в рази більше за нинішню. На 1 т соняшнику маржа становила понад $100! Тобто, соняшник коштував $200 і маржа $100. Аналогічно було і в переробці: маржа у перших збудованих нами заводах сягала $100–120, а сьогодні – $30–35 до витрат за 100% повернення ПДВ! Іншими словами, змінилася кон'юнктура. То були цікаві часи. Це історія, приклад. Я радий, що багато було зроблено нашими руками, руками наших колег, які зараз працюють у 60% трейдерських компаній, які є в Україні.

Перші проекти робили «ТІС», коли там ще був один причал і два склади для добрив. Саме там як компанія Cargill тоді відвантажували перше судно із зерном. Потім кілька разів робили СП. Сьогодні Cargill завершує будувати там термінал. Збудували багато. Термінали в Миколаївському, Донецькому, Каховському та Маріупольському МЕЗах, насіннєвий завод «Волноваха», десятки елеваторів. У Cargill збудували й модернізували понад 17 елеваторів. Проекти в Росії не рахую. Через ці проекти пройшло більш ніж $1,5 млрд прямих інвестицій в основні засоби та проекти, які є зараз в Україні.

Коли я вирішив змінювати роботу, на той момент із Cargill пішла команда людей в компанію Glencore (5 трейдерів, включаючи керівника комерційного відділу). Була ця вакансія. Я про неї знав, потім написав заяву. Прохання було тільки одне у мене, щоб я досить швидко пройшов усі співбесіди. Зробив за 1 день, отримав позитивну відповідь і пішов на роботу трейдером.

На той час ми в Cargill побудували всі заплановані підприємства, сформували активи. Уявіть: 12 років цим займаєшся, а останні 2 роки капітальні інвестиції припинилися – і мені стало нудно. Особисто мені хотілося змін, хоча багато людей там працюють досі, включно з моїм рідним братом Вадимом. На той час виникла пропозиція публічної компанії Noble з розвитку бізнесу на Чорному морі. У неї не було навіть офісу, не те що активів. Я вирішив зробити крок, таке собі дежавю, і побудувати ще один потужний зернотрейдинговий бізнес. Низка колег мене підтримали і ми разом вийшли з Cargill та започаткували Noble Agri. Від Cargill було багато пропозицій залишитися.

По – перше, продовжуватиметься консолідація на ринку: трейдингові компанії об'єднуватимуться або поглинатимуть одна одну. У виробництві навпаки: надто великі компанії мають змінитися, навіть подрібнитися, щоб стати ефективнішими. По-друге, побачимо стратегічне партнерство з самими виробниками. Компанії (переробники, експортери або трейдери) будуть змушені все більше входити в стратегічні речі – співробітництво, партнерство, сумісні проекти з самим товаровиробником, щоби мати об'єми для своєї діяльності. Все менше шансу і можливостей для компаній, які будуть погано керувати своїми ризиками. Виживуть ефективні, успішні, професійні.

«Сірий кардинал» – багато людей заперечили б такий термін. Для мене це певне визнання репутації, можливостей, здатності впливати на процеси, приймати рішення. Тільки незрозуміло, з яким це відтінком кажуть – позитивним чи негативним. Сподіваюся, що про мою роботу у Верховній Раді та ще до неї, бо це визначення більше підходить до моєї аграрної кар'єри. 20 років – це немало. Разом із моїми колегами й друзями ми будували аграрну галузь України, яка зараз відома на увесь світ. І ми цим пишаємося.

Що стосується Ради, то як я вийшов із компанією Noble Agri, котра зараз COFCO. Ви знаєте, що COFCO – найпотужніша державна агрокомпанія Китаю, яка викупила Noble Agri по всьому світу, а я її очолював. Після того як я її залишив, було досить багато пропозицій з точки зору продовження інвестицій в Україну: разом із колегами створив фонд із $500 млн для продовження інвестицій в АПК, але потім розпочалась Помаранчева революція, яку я також підтримував, а потім – і війна. Попри те, яка у тебе репутація, скільки ти вже зробив і як до тебе ставляться інвестори (нас знають по всьому світу – від Китаю до Америки), та коли в країні війна, продовжувати інвестування в таких умовах неможливо.

Я не жалкую, що пішов у політику. Обертатися назад чи «посипати голову попелом» – це не моє. Є дуже багато розчарувань та неефективностей. Як я опинився в Раді? У мене в Cargill є друг, колега Олександр Жук, і його дружина Ганна Гопко, яка все своє життя була громадським діячем. Він, знаючи мій поклик до вдосконалення всього та розуміючи, що з інвестиціями в АПК доведеться поки що зачекати через ситуацію в країні, запропонував долучитися до політичної партії. Я завжди був поруч із політикою, керуючи компаніями Cargill, Noble Agri , був радником президентів, прем'єрів, міністрів. Свого часу саме Жук познайомив мене з Ганною Гопко, вона – з Єгором Соболєвим, а він – з багатьма іншими відомими в суспільстві людьми. Вони хотіли створити партію і брати участь у політичному житті країні та боротьбі. Так з'явилася «Воля». Потім були анонсовані дострокові вибори й постало питання – йти на них чи ні. Ми розуміли, що не зможемо пройти, бо були дуже молодою партією – 4–5 місяців. Тоді й виникло рішення об'єднатися із «Самопоміччю». Так пройшли в Раду, набравши 11,7% взявши загалом 34 місця в парламенті. То був 3-й результат. Так я опинився в Раді. Ще за добу до аналізу виборчих списків до Ради, я не сказав «так», а тільки вранці відповів, коли ухвалювалося рішення щодо їхньої фіналізації. Я тоді потелефонував своєму брату, було дуже багато сумнівів, вже тоді почалися певні речі, які конфліктують із культурою і традиціями, які у мене були до цього. Але я з ним порадився – і вирішили або йти, і разом з колегами та друзями щось змінювати, або відмовитися. Брат підтримав, тож я погодився.

Це питання з історією. «Самопоміч» об'єднувалася з 4-х груп учасників: члени партії «Воля», представники та лідери батальйону «Донбас», «Самопоміч» та представники експертного середовища РПР. Це експертне середовище в різних галузях, до якого я також мав стосунок. Його тоді формувала і на той момент очолювала Ганна Гопко. От ми (4 групи, різні, самодостатні), ніколи не були в політиці, мало що про неї знали з практичної точки зору, та зібралися й пішли. Люди нам довірилися. Не було можливості бути на усіх телеканалах, виданням. Ми просто групами від'їздили по всіх областях, по всій Україні. Спілкувалися з людьми на ринку, приїжджали до заводів та лікарень. Хто нас привів? Звісно, була велика довіра до Андрія Садового, до успіхів його і міста, адже це візитівка кожного керівника. Це допомагало. З іншого боку, у нас були представники бізнесу, ІТ-компаній найбільших (їхні власники або керівники). Також підтримали бізнес, середній клас і аграрна сфера. Велику підтримку надали думаючі люди, яким не все одно, яка доля чекає на нашу країну. Люди, які хотіли змін, довірилися нам. Отак ми прийшли і такими ж різними залишилися – і це велика сила. Навіть подивитися обговорення: у всіх нас різні думки й часто немає єдиної. Часто фракція голосує по-різному – і це нормально, бо ми представники різних галузей, сфер, із різним досвідом. Головне – залишатися самими собою. Думаю, що так і сталося.

Ми з моїми друзями вирішили об'єднатися з тим, хто нам близький по духу, з ким переможемо. Багато людей користуються принципом ідеології. Але на це потрібен був час, у нас його не було. Тому важливо було зрозуміти – чи ти однієї крові, одних цінностей, принципів, чи ні. Тож коли я разом з однодумцями прийняли рішення іти до парламенту, приєднавшись до «Самопомочі», я запитав, хто знає Андрія Садового. Юрій Дерев'янко і Ганна Гопко сказали, що знають – і вони поїхали на перемовини. Через кілька днів була перша зустріч, коли Андрій Садовий приїхав зі своїми колегами (Олегом Березюком, Олегом Лавриком та іншими). Так ми й познайомилися.

Звісно, я прийшов у парламент за ідею. Які гроші? В нас у фракції багато людей не збираються йти на наступні вибори. Деякі уже написали заяви. Багато членів вагаються. Адже політика – це інше життя. Те, що ти знав до цього, теж має значення: це твій власний досвід, але ти його не зможеш там використати. У Раді інша культура поведінки, на жаль, такі українські реалії. Люди, які йдуть у парламент заробляти, розуміють це, а ті, хто працювати та змінювати, там тільки втрачають. До того ж ти наживаєш ворогів, адже постійно перебуваєш у конфлікті, бо не пропускаєш лобістські речі (а Ви про них знаєте). Нещодавно ми проходили випробування поверненням експортного ПДВ для виробників сої, соняшнику та ріпаку, були пільгові вагони для окремих компаній і так далі. Тобто, постійна боротьба, поява нових ворогів. Також є ризики, пов'язані з тим, що ти політик, інколи тебе поливають брудом – і ніхто за це не покараний.

Мій рівень ККД – 25 – 30% як законодавця та 40 – 50% як людини, яка не пропускає лобістські речі. Я є автором більш ніж 130 законопроектів, з яких 46 розглянуто аграрним комітетом і 18 пройшло в Раду за 4 роки. З цих 18 законопроектів реально знаковими є 5.На жаль, відмінність ККД у бізнесі та політиці величезна: у першому він високий. Якщо ні – вперед ногами в історію. У політиці все навпаки.

По-перше, вдалося не допустити значних лобістських речей стосовно аграріїв та агробізнесу. З року в рік це стає майже неможливо. По-друге, прийняли досить непогані закони, пов'язаних з адаптацією євроінтеграційних правил для бізнесу. По-третє, досить непогано відбулася дерегуляція. Є зрушення в земельних питаннях Є модернізація законодавства щодо земельних питань… Ця Рада могла прийняти закони про ринок землі, про довгострокове планування податкового режиму для АПК, але віз і нині там. Втім, за всіх наявних у ній проблем та недоліків, ця Рада все таки з точки зору відкритості та результатів не найгірша за попередні. За 5-бальною системою я би поставив їй 3+ чи 4.

Не заважає. Не лобіюю. Там не таке й велике господарство. Коли я вдома, то подобається сісти з ним в машину і поїхати полями – техніка працює, все так напружено – у мене як вихідний день, повертаєшся до того, що тобі близьке. Через мою політичну діяльність буває тиск не так на підприємство батька, як на моє оточення, але ми з цим справляємося… Важче справлятися з «чорнухою» в пресі, коли на тебе виливають бруд, і ти знаєш хто це робить, але в силу своїх якостей не можеш у такий же спосіб діяти і навіть називати прізвища цих людей. Адже по-іншому вихований. Важко мені як сину відповідати батькові, чи правда те, що написали, що ти, наприклад, «божевільний».

Зроблю поправку. Це не була війна двох бізнес-груп. Коли забирають експортне ПДВ у цієї галузі, то це війна десятків тисяч виробників із групами. У фермерів забирали гроші, вони перекривали дороги. 16 млрд грн забрали у виробника! Тому я та інші фракції підтримали дрібних аграріїв виробників. Був навіть розкол в агрокомітеті та парламенті з цього приводу. Багато людей підтримало аграріїв і я пишаюся тим, що я був автором закону та один із лідерів процесу по відстоюванні повернення ПДВ для виробника та аграрної галузі. Щодо статей – не хочу їх коментувати.

Я не говорю прізвища, навіть коли знаю їх. Це не перший раз, коли в статтях були сфабриковані такі брудні речі. Як тільки ти вступаєш в конфлікт із якимось впливовими групами чи людьми, ти одразу отримуєш таку порцію «піару». Вперше для мене це було шоком, коли ми формували Кабмін у парламенті, коли відбулося призначення міністра АПК, коли був розпочатий перший аудит усіх державних кампаній і коли ініціював дуже багато справ щодо виведених коштів. Я тоді теж мав честь 6–8 місяців читати про себе різний бруд і вигадки. Сумно те, що не можеш за це когось покарати. Законодавство цього не дозволяє.

Ні. (Сміється.)

Звісно, що ні.

Як на детекторі брехні. Ні.

Фракція пропонувала призначити Павленка на посаду міністра. Конкретно я його не проштовхував. На фракції мене пропонували на посаду віце-прем'єр-міністра або міністра на той момент, коли формувався цей уряд. Коли я мав з Яценюком телефонну розмову, то відверто сказав, що вдячний за цю пропозицію. Але, як людина з бізнесу, більше себе бачив в уряді, а не в законодавчому органі. Там я міг би зробити на 300% більше. Однак на той момент не було досвіду та рішення фракції. Адже ми прийшли разом у Раду, тож було б непорядно самому вирішувати йти в уряд. Тому я відмовився. Але на той час прем'єр висловив думку, що якщо є коаліція, то фракції мають рекомендувати когось або взяти участь. Тому ми пропонували Павленка. До речі, його я до цього в житті бачив 2–3 рази.

Гадаю, багато хто погодився б туди піти. Щоразу як оголошують кастинг, це список на 10 – 15 людей. Ще раз наголошую, я мав би за честь працювати в уряді, не тільки як міністр АПК, досвіду у мене достатньо. Але все ж розбираючись у тому, де ти будеш ефективним, я вважаю, що туди можна йти, якщо маєш команду. Якщо ти будеш один в уряді, то твої шанси на великі зміни в тих рамках, в яких працює зараз сам уряд, дуже низькі. Якщо йти в Кабмін, потрібно мати погоджені принципи, план, стратегію і команду – хоч 2–4 людини. І головне: як ти туди приходиш, повинен мати 100–200 людей, знаючих, професійних, які могли б проводити ці реформи.

Я б погодився зараз піти на посаду аграрного міністра, якби моє бачення підтримало керівництво Кабміну. Я би взяв на себе цей ризик.

Ситуація дуже непроста. Ви бачите, скільки буде кандидатів у президенти. Дуже велика диверсифікація учасників. Це зроблено не просто так. Мати 25 – 30 кандидатів, із них 5 – 8 людей, які мають якісь однакові погляди на життя, на розвиток країни, вони всі поки не об'єднані. Друге питання – чи можуть вони об'єднатися. Це дуже важко. Багато популярних кандидатів – досить несамостійні люди, за ними є вплив. До цього я був у Вашингтоні, Брюсселі, тож спілкування з тими політиками їх також турбує, яким чином можливе це об'єднання людей, котрі мають однакові погляди.

Не думаю, що вони продукують, у нас самих добре виходить це. Коли кандидати не самостійні (а представники певних сил і впливів), то хто має домовлятися – кандидати чи сфери впливу, які вже 20 років не можуть домовитися між собою. Мій «пазл» дуже складний: нас очікують великі виклики. Вплив на вибори створюватиметься за рахунок війни. Постійно маємо думати про те, що відбувається на фронті, та хто наш ворог. Це теж буде використано для впливу на ті чи інші речі. Насправді вибір у 2019 році – куди далі піде країна: поганою дорогою, по ямах, але у правильному напрямку, чи нас почнуть повертати назад. Для мене це найважливіший вибір. Це єдине, що мене змушує думати, чи йти мені далі в політику. Цей вибір країни – ключовий. На наступний день не буде дива і різких змін не станеться. Ми повинні далі працювати. Повертати довіру людей, яку втратили за ці роки. Потрібно боротися з проблемами та бити по бездоріжжю, але все таки йти далі правильно, розвиватися, бути незалежними, розбудовувати країну, або нас тихенько повернуть туди, де ми були. Цього дуже не хотілося б.

Не тільки в країні. Є й зовнішні впливи, і вони досить потужні. Але все одно більшість рішень ухвалюємо всередині країни.

Бізнес дуже впливає на політику. Ми завжди чули про вплив бізнесу, олігархів, а вони всі різні.

Погоджуся з Вами. У них важкі часи і доля різна. Раніше хтось більше, хтось менше розквітав, а зараз у небагатьох гарно йдуть справи – я це називаю «ботанічним садом». Але вони впливові. Бізнес дуже впливовий. І середній також. Головне, аби він був об'єднаний. В нас одна біда – люди, які здатні впливати, хочуть і розуміють, але цього не роблять. Якби сьогодні перша (олігархи) чи друга ліга (середняки) бізнесу сказали своє слово й об'єдналися, зробили єдину дію, то їхній вплив виріс би у рази. Але, на жаль, цього не відбувається, вони по різних групах інтересів, асоціаціях тощо. До речі, це також може бути не випадковість.

Думаю, така ж, як металургійного, хімічного чи енергетичного бізнесу. Просто це трохи інша сфера, але вони присутні.

Всі люди й бізнеси різні. Наші аграрні компанії та великі холдинги часто є прикладом і в технологіях, і в рівні розвитку. Інша справа, який в них стан і яка історія. Всіх під одну гребінку не можна гребти, але впливи у них значні. Це не тільки бізнес, а й мас-медіа.

Я всіх їх знаю. З кимось спілкуюся більше, з кимось – менше. Знаю металургійних олігархів. Мене жодного разу ніхто не просив лобіювати чиїсь інтереси. Кілька разів навіть відмовляли, щоб я не захищав збереження спецрежиму ПДВ, і так далі. Казали, що буде негативний піар.

Рішення потрібно приймати раніше. Ти не можеш сидіти й чекати, куди це поверне. Ти маєш тримати штурвал в руках. Вирішувати слід зараз: сидиш за штурвалом і керуєш разом з іншими.. Не можна сидіти й чекати, тому все буде вирішено восени.

Ми йдемо на вибори і президентські, й парламентські.

Садовий чи не Садовий… Я дам формальну відповідь: все вирішуватиме з'їзд партії, але точно буде кандидат.

Поки не бачу, але точно не робитиму нічого іншого чи нового, доки не матиму повну ясність із «Самопоміччю». Доки не вийду з неї чи поки не закінчиться певний цикл процесів. Ножа в спину ніхто вставляти не буде. Впевнений, що мої колеги також так вчинять.

Можливо і третій вдасться.

Нині ми напередодні виборів. Багато дискусій, роздумів. Це час вирішувати – залишатися в політиці чи ні, тому все може бути. Я не виключаю, що залишу політику і повернуся в зерновий бізнес.

Найбільший здобуток для України – те, що ми залишилися незалежними. Найбільше фіаско – це втрата довіри людей. Можна робити будь-які, навіть складні реформи, якщо є довіра людей, на яку ти опираєшся. Наші люди довели вже не раз, що здатні розуміти, терпіти, допомагати і проходити важкі часи. Але вже втратили довіру, тож тепер вони не вірять нікому. Не зробили ті реформи, які б мали зробити. Той час, який мав бути використаний для розвитку та процвітання в майбутньому, витратили даремно. І це найбільша втрата. І хто б не став майбутнім президентом, в нього буде лише одна можливість стати успішним, а з ним разом і для країни. Це вже питання лідерства, яке мегаважливе. Ми часто повертаємося до досвіду Сінгапуру, післявоєнної Німеччини, Китаю, а це все питання лідерства. Тому, хоч який би не був наступний лідер, якщо він не буде спиратися на людей, не поверне їхню довіру, що дасть шанс робити реформи у важкі часи, то для нього й України це буде фіаско. Єдиний шлях до успіху у майбутнього президента – це довіра людей і опора на них.

Питання треба ставити людям, які навколо мене. Вони зможуть оцінити. Але гроші та влада – це 100% великий іспит. На моїх очей дуже багато людей в політиці змінилися зі швидкістю світла. Ми всі міняємося, але такого, як за останні 4 роки, я ще не бачив. Дуже часто ці зміни далеко не на краще, на жаль. Парламент мене змінює, хоча я з цим борюся. Робота в Раді, сподіваюсь, не надто мене змінює, але це 100% іспит.

На жаль, не керую. У мене багато прізвиськ – «Вчитель», «Майстер». «Командор» – це стосується моєї роботи з багатьма колегами, а це десятки успішних людей (керівники компаній, спеціалісти, трейдери). Всі ми в певний час працювали разом. У чомусь я був їхнім наставником або керівником, зараз із багатьма я спілкуюся дуже добре.

Байк – це воля, свобода. Часто мене запитують, що я відчуваю, коли катаюся на байку. Багато років я не міг цього пояснити. Потім зрозумів: коли людина катається на гірських лижах – це дуже схоже. Це повне відчуття волі та свободи. Ще в школі та в технікумі я катався на мотоциклах, байках. Потім років 16 на мотоцикл не сідав. Одного дня я їхав з Cargill – з роботи в Києві (про байк думав років 3 – 4). Був такий важкий настрій, п'ятниця. Я проїжджав магазин «BMW», побачив байки на вітрині, зупинився, вибрав і купив. Мене не випускали з ним, бо він був важкий – близько 400 кг. Я сказав – ні, або його забираю зараз, або ніколи. Зняв піджак, краватку, поїхав додому. Тоді я потрапив у затор на окружній. Додому приїхав мокрий. Поставив його, та ще 2 дні боявся на нього сісти. Потім у понеділок сів та й поїхав.

11 років я займаюся байкерством. Як правило, я щонеділі намагаюся 1–2 години поїздити. Кілька разів ми разом з друзями-байкерами їздили за кордон – у США. Але часу мало, аби кататися часто. За рік я наїжджаю декілька тисяч кілометрів.

Останнього разу я був 3 роки тому на такій тусовці. Двічі був на «Тарасовій горі» – от і все.

Ні, я його не проходив. Є певні правила та принципи для байкерів. Наприклад, ти завжди маєш зупинитися і надати допомогу на дорозі. Якщо не допоміг байкеру, то вже на першій зустрічі клубу до тебе будуть питання – чому? Процеси привітання – завжди важливо вітатися на дорозі. Місяць тому у нас була виїзна фракція в Каневі. Я поїхав на мотоциклі, по дорозі зупинився біля лісу, поки мене не було 2 хвилини, вийшов – біля мене стояло 2 машини, їхні водії байкери – запитали чи все у мене нормально, чи я не потребую допомоги, бо такі правила, куди б ти не поспішав, мусиш допомогти. Оце і є байкерська культура.

Це філософія здорового глузду. Маєш допомогти – допомагай. Не завжди треба згадувати ворога і мститися. Ці правила мені близькі. Свобода й воля – це основне, навіть, не обговорюється.

Відверто кажучи, я в багатьох речах щасливий. Зокрема й щодо друзів. Друзі є ще з дитинства, зі школи, технікуму, університету, бізнесу. Ця дружба надійна, не кон'юнктурна, підтверджена багатьма гарними речами.

Це в людині закладено. Людина або здатна витримувати такі іспити, або ні. Або здатна не заздрити, або тільки це й робитиме, чи мститиметься, чи ні, чує і розуміє іншого, або ні. Ці речі закладаються на різних етапах. Це і сім'я, і гени, виховання, оточення та те, як ти сам до себе ставишся. Це постійна праця. А потім, коли сам приймаєш рішення. Бувають моменти спокуси, вибору, тиску, а ти маєш залишитися таким, як ти є, навіть маючи владу та вплив. Маєш простягнути руку людині, навіть якщо вона тебе зрадила, але була твоїм другом.

Бувало.

Найбільше моє досягнення – я залишився собою. Завдяки цьому маю все сьогодні. Як у чоловіка – сім'я. З професійної точки зору – все, що зробив з друзями і колегами, тому маю цю команду людей, які стали успішними. 50% людей на зерновому ринку – це ті, з якими ми створювали цей сектор. Вони професійні, самодостатні та, звісно, їм усім тісно разом, тому вони працюють у всіх компаніях, у багатьох є власний бізнес.

Були розчарування, а провалу не було.

Найважче тоді, коли не маєш мети. Одного разу у мене таке було, коли не знаєш, що і як ти хочеш. У мене є мета, і не одна. Короткострокова – щоб 2019 року курс для країни обрали правильний. Буде непросто, складно, проте сподіваюся, що на фініші ми будемо йти у вірному напрямку. І довгострокова – якщо залишуся в політиці, то я стану значним учасником політичних процесів у майбутньому в Україні.

Поки що без позицій, але це мета. Я хочу мати такий же авторитет, таке ж визнання в політиці, які до цього мав в бізнесі.

Я 25 років займався спортом. Потім усе менше. Це ще одна маленька ціль – повернутися до більш активного спорту. Я катаюся на лижах, плаваю, займаюся байкерством, але це не системно. Тому повернутися в спорт – буде нормальне хобі. І трохи читати, бо часу зовсім немає.

Їх багато. Пауло Коельо, Талеб «Антихрупкость». Намагаюся трохи читати. Бог любить тих, хто пручається. У нас, українців є й інший вираз, що Бог дає людині стільки, скільки вона може винести. Це те саме. Якщо ти борешся і йдеш, тобі й дають більше навантажень.