У тісних лещатах фінансування експорту

Ми всі дуже добре знаємо про український експортний потенціал і його могутність, тягнемося до європейських стандартів та шукаємо контрагентів в усіх куточках світу. Але, на жаль, навіть компанія з бездоганною якістю та купою замовлень може опинитися безсилою перед нещадним валютним регулюванням України.

Ми живемо в реальності, коли українські компанії не можуть дозволити іноземним торговим мережам навіть 30-денну відстрочку платежу і вимушені вимагати 100% передплату, через що контрагенти відмовляються з ними працювати. Якщо іноземний партнер затримує платіж більше, ніж на 4 місяці, наші компанії платять штрафи, і водночас ніхто не страхує їхні ризики, тому що попросту ринку експортного страхування в Україні немає.

Такі корисні інструменти, як акредитив, факторинг чи форфейтинг, які дозволяють торговим партнерам залучити банк або фінансову компанію-посередника для оплати контракту, — це практично небачені «звірі» для вітчизняних компаній.

І на десерт — продаж 65% валютної виручки. Наші компанії повинні продати більшість валюти, а потім ще спромогтися закупити імпортні засоби виробництва, що, погодьтеся, більш ніж невигідно в умовах зростання курсу долара.

Наприкінці минулого року Президент підписав закон із популістською, як на мене, назвою «Про забезпечення масштабної експансії експорту» (1792-VIII). Цим документом передбачено створення в Україні Експортно-кредитного агентства (ЕКА), яке, за прикладом подібних установ в ЄС, США та інших розвинутих країнах, буде здійснювати страхування експорту та часткове покриття відсотків за експортними кредитами. Завдання створення цього органу покладено на Кабінет Міністрів і, до речі, часу в них залишилося не так багато — до кінця липня цього року.

Навіть якщо станеться диво й ЕКА запрацює в строк, є великі сумніви, що воно не перетвориться в чергову можливість підзаробити для певного кола осіб. Як під час підготовки законопроекту, так і після його опублікування експерти не раз висловлювали незадоволення даним законом, а саме — його корупційною складовою.

По-перше, статутний капітал фінансової організації у 200 млн грн — це дуже мало. Можливо, варто залучити кошти на формування статутного капіталу ззовні. Наприклад, випускаючи облігації для фондів пенсійного страхування США. За наявності держгарантій витрати на цей вид фінансування будуть невисокими, а ЕКА отримає пристойний власний капітал.

По-друге, закон не дає чітко зрозуміти, за якими критеріями будуть відбиратися підприємства, з якими працюватиме ЕКА.

А по-третє, він дозволяє агентству надавати гарантії підприємствам за рахунок державного бюджету, що частково може пояснити, як ЕКА працюватиме із зазначеним статутним капіталом, але в сукупності з відсутністю чітких критеріїв співробітництва несе ризики для бюджету.

Звісно, державна підтримка потрібна, зокрема й фінансова. Ми зможемо дізнатися, чи справдяться наші побоювання щодо ЕКА, лише коли орган запрацює. У будь-якому разі, користі від нього повинно бути більше, ніж шкоди.

Та все-таки, зважаючи на корупційні ризики, на мою думку, в Україні повинен бути створений і ринок приватного страхування експорту. Просто хоча б тому, що з приватними страховими компаніями легше працювати.

Окреме питання державної підтримки, на яке також варто звернути увагу, — це міжнародний маркетинг у рамках країни за галузевим спрямуванням. Це спеціальна програма, яка б представляла країну на міжнародних майданчиках. В Україні така програма є, але це лише перші кроки і поки що вона не досконала, тому попереду багато роботи.

Чому я заговорив про це? Насправді це також один із варіантів фінансування експорту. Це — метод «зеленої корзини» Світової організації торгівлі (СОТ). Ця інституція обмежує аграрну політику своїх членів шляхом розподілу різних заходів до трьох «корзин»: жовтої, зеленої та блакитної. «Жовта корзина» — це заходи, які напряму впливають на збільшення виробництва (пільги, субсидії, інтервенції тощо). Вони завжди стають темою жорстких переговорів із СОТ. «Блакитна корзина» — це обмеження сільськогосподарської діяльності (наприклад, субсидії для європейських фермерів, щоб ті знижували виробництво молока). А «зелена корзина» — це заходи, котрі не впливають напряму на збільшення чи скорочення виробництва та торгівлі — розвиток ветеринарії, побудова інфраструктури, виставкова діяльність тощо. Заходи цієї категорії дозволені в рамках СОТ (звісно, за умови, що країна доведе, що ті чи інші дії прямо не впливають на експорт і виробництво).

Саме до «зеленої корзини» зазвичай і належить міжнародне просування. І так, це дійсно опосередковане фінансування експорту, адже за успішної діяльності держави в цьому напрямку нашим виробникам потрібно витрачати менше коштів на вибудовування свого іміджу за кордоном, оскільки він уже забезпечений торговими представниками.

Щодо існуючих валютних обмежень, то держава на них, на жаль, не має прямого впливу, адже, за законом, Нацбанк — орган незалежний. Він має власні причини застосовувати ту чи іншу валютну політику і вона залишиться незмінною, доки сам Нацбанк не вирішить застосовувати нові правила.

До тих пір ми могли б покладатися на фінансові інструменти, які б значно полегшили наше життя, наприклад, акредитиви чи факторинг.

Акредитив — це форма розрахунку, за якою експортер, маючи на руках контракт і транспортні документи, може отримати у визначеному банку оплату за товар. Тобто банк виступає посередником, який на деякий час «заморожує» гроші покупця або кредитні кошти й у визначений момент передає їх продавцю, зменшуються ризики неотримання товару або оплати. Якщо умови влаштовують обидві сторони, усі задоволені.

Факторинг — дещо інша річ. За експортної операції продавець отримує право вимагати оплату певної зазначеної в контракті суми від покупця. Але він може продати це право факторинговій компанії, наприклад, за 70% суми боргу. Таким чином експортер отримує живі гроші негайно, а імпортер може здійснити платіж в обумовлений строк.

В Україні вже існує декілька компаній, які за швейцарські гроші та гроші ЄС можуть фінансувати наш експорт на умовах факторингу. Але питання в тому, наскільки наші компанії будуть до цього готові, оскільки фінансову звітність для роботи з цими компаніями потрібно готувати відповідно до європейських або міжнародних стандартів (так званих МСФЗ) і надавати для аналізу. Крім того, як бачимо, комісія у факторингової компанії може бути доволі серйозна, і середні та малі підприємства можуть не зуміти покрити свої виробничі витрати. Тобто, як і в більшості випадків, таке щастя доступне лише для великих компаній.

Акредитиви також поки що використовує лише обмежена кількість великих експортерів (в основному це компанії олійно-жирової галузі). Вони працюють із банками-партнерами, які широко застосовують цей інструмент. Більшість же банків поки що не надає таких послуг в Україні, тому малі та середні знову залишаються на узбіччі. Але ми, зі свого боку, докладатимемо всіх зусиль, щоб це виправити.