ДПЗКУ — приватизація чи деградація?

Уряд готує перезавантаження приватизаційної програми в країні. Таке завдання поставив у травні 2017 року прем’єр Володимир Гройсман. Нещодавно в.о. голови Фонду державного майна України Дмитро Парфененков прозвітував на Кабміні, що  приватизаційну процедуру спростили. Однак набір супутніх проблем лишився. Одна з основних причин пробуксовування великих торгів — затягування парламентом прийняття закону, який виключає зі списку заборонених до приватизації низку об’єктів. А також — небажання ФДМУ приймати підприємства у нинішньому стані без чіткої інвентаризації їхніх активів. AgroPolit.com вирішив «закопатися» у тему аграрної приватизації і проаналізував, які плюси й мінуси вона принесе сектору та країні загалом. Серед потенційних претендентів на продаж постійно називають Державну продовольчо-зернову корпорацію України (ДПЗКУ). Інтерес до неї проявляють китайські, американські та українські компанії. 

Потужний гравець

ДПЗКУ – один із найбільших зернотрейдерів України, створений урядом 2010 року. Держкорпорації належать 53 філії (портові та лінійні елеватори), які можуть зберігати 3,75 млн т зерна, борошномельні, круп’яні та комбікормові заводи. Обсяги з перевалки Одеського та Миколаївського портів — 2,5 млн т на рік. Корпорація володіє 10% усіх сертифікованих зернових потужностей України. Їй належить 10% елеваторних потужностей, 6% — з експортної перевалки зерна та можливість задовольнити 10% потреб внутрішнього ринку у продуктах зернопереробки. Компанія працює у сфері торгівлі та переробки (виробництво борошномельної продукції, круп, пластівців, мюслі та комбікормів), надає логістичні послуги та зі зберігання на елеваторах. 

Читати до теми: Перемоги та виклики ДПЗКУ — яким був для держкорпорації 2016 рік

Її філії розташовані у 20 областях України. Закарпатська область — хлібна база №89, Івано-Франківська — Галицький КХП, Львівська — Стрийський КХП №2 та Львівський КХП, Тернопільська область — Тернопільський КХП, Волинська — Володимир-Волинський КХП, Рівненська — Дубенський КХП, Хмельницька — Старокостянтинівський елеватор та Богданівецький КХП, Житомирська — Черняхівський елеватор та Бровківське хлібоприймальне підприємство, Чернігівська — хлібна база №83, Менське та Ічнянське хлібоприймальне підприємства, Сумська — Кролевецький КХП, Буринський елеватор і Сумський КХП, Черкаська — хлібна база №86, Шполянський та Уманський елеватори, Полтавська — Гребінківський елеватор, Пирятинський КХП, Лубенський насіннєобробний завод, Кременчуцький та Кобеляцький КХП, Кіровоградська область — хлібна база №78, Кіровоградський КХП №1, Харківська — Харківський КХП №2, Білоколодязький елеватор, Савинський елеватор, Ізюмський КХП, Сахновщинський елеватор, Луганська — Солідарненський елеватор, Донецька — Легендарненський елеватор, Роївський елеватор, Оленівський КХП та Кальчицький елеватор, Дніпропетровська — Криворізьке хлібоприймальне підприємство, Херсонська — Партизанський елеватор, Великолепетиський елеватор, Білокриницький КХП, Братолюбівський елеватор, Брилівський елеватор, Голопристанський елеватор, Миколаївська — Миколаївський портовий елеватор, Новополтавський елеватор, Врадіївський елеватор, Одеська — Кремидівське хлібоприймальне підприємство, Одеський КХП. 

Держкорпорація наразі займає перші позиції серед підприємств-експортерів зерна. Зокрема, у 2015/2016 МР, вона стала лідером з експорту зерна. За даними дослідження Alliance Capital Management, за перше півріччя 2016 року компанія експортувала 10% усієї кукурудзи. Більше лише у «Юнігрейн» (12%). Корпорація має значні потужності з річкової логістики: одразу два її термінали (Голопристанський елеватор (41,7 тис. т) та Великолепетиський елеватор (39 тис. т) увійшли до рейтингу річкових терміналів України за версією Elevatorist.com. 

Втім, попри такі можливості, ДПЗКУ — єдиний український збитковий зернотрейдер. Цей «мінус» формувався, починаючи з 2014 року — 3,5 млрд грн, 2015 рік — 3,029 млрд грн (основна частина – це визнання збитків також за 2014 рік), 2016 рік — близько 560 млн грн. Щоправда нині ситуація почала поліпшуватися, але чи втримається вона після зміни керівництва ДПЗКУ, яке неодмінно відбудеться? 

Читати до теми: Форвардна програма та подвійні складські свідоцтва ДПЗКУ. Що вони означають для фермерів?

Значення ДПЗКУ

Народний депутат («Самопоміч»), член аграрного комітету Іван Мірошніченко розповів AgroPolit.com, чим цікава компанія інвесторам:

Значна кількість елеваторів та розвинута їх мережа покриває більшу частину України. На це звертають увагу багато компаній. Наявність двох портових елеваторів (Одеський та Миколаївський) — також великий плюс». Але є й мінуси такого активу. «Перший — не найкращий технічний стан елеваторів: 80—90% із них потребують модернізації. Наразі мінімальні затрати дозволяють тримати їх на плаву, але так тривати довго не може, бо конкуренція зростає. Другий — складна структура управління елеваторів (потреба в заміні стандартів і процедур управління ризиками та компанією). Це породжує велику ресурсозатратність на кожну тонну зерна, передусім, людей та операційних витрат. Третій — якість надаваних послуг кульгає. Хоча наразі ДПЗКУ покращила цю роботу, але фермери й великий агробізнес все одно продовжують будувати свої сховища й елеватори, поліпшуючи свою  ефективність», — пояснює він.

Тож без модернізації компанії не встояти.

Однак, попри такий набір мінусів, наголошує Мірошніченко, бажання купити ДПЗКУ у багатьох дуже стійке. Адже за розумного управлінського підходу та достатніх ресурсів обсяг генерування зерна на виробничих потужностях ДПЗКУ збільшиться з теперішніх 3—3,5 млн тонн у 1,5 разу.

Одеський елеватор можна модернізувати та збільшити пропускну здатність на 30—40%, бо в розвиток його технічних можливостей раніше інвестували кошти. Щодо Миколаївського — складніше: його слід повністю модернізувати й відбудувати», — пояснює досвідчений управлінець, а нині народний депутат.

Загалом же, відзначає Іван Мірошніченко, щоб збудувати з нуля щось подібне до ДПЗКУ, потрібно щонайменше 8—10 років та ідеально підібрана географічна локація, менеджмент. На жаль, сьогодні такою розкішшю і запасом часу мало хто володіє, тому більшість інвесторів погодяться на участь у приватизації.

Згоден з ним і народний депутат від БПП Леонід Козаченко, називаючи два фактори, чому приватизація буде успішною.

По-перше, компанія представляє країну, яка є визнаною світовою житницею. Ми другі у світі за обсягами експорту зернових. По-друге, ДПЗКУ має велику кількість елеваторів, які рівномірно розташовані по всій території країни та 2 портові термінали», — розповідає він.

На його думку, кожна компанія, яка заволодіє цими активами, стане впливовим гравцем на ринку і «входитиме до п’ятірки найбільших експортерів продукції зерна з України». 

З іншого боку, Козаченко називає ще декілька мінусів, які обтяжують приватизацію ДПЗКУ.

Найбільший негатив українських компаній, незалежно від того, чи це ДПЗКУ, чи «Укрспирт», — імідж корумпованих структур, котрі завжди розкрадали державне майно і створювали борги, які покривалися за рахунок пересічних українців. У ДПЗКУ теж є  негативна слава: кримінальні справи порушені, пропали кошти, і китайці цим стурбовані», — нагадує він.

На його думку, збільшити ціну цього активу можна, якщо поліпшувати фінансовий результат (це ми бачимо за підсумками 2016 року) та боротися з проявами корупції. 

Читати до теми: ДПЗКУ повернуть $44,8 млн боргу

Фактор кредиту

У ДПЗКУ є ще один тягар, який впливатиме на приватизацію, — китайський кредит. Останній може суттєво вплинути на привабливість ДПЗКУ для інвесторів. Нагадаємо його основні умови. У 2012 році китайський Ексімбанк надав ДПЗКУ позику на суму в $1,5 млрд. Головна умова — ДПЗКУ має поставляти щорічно 2–4 млн т зерна до Китаю, передусім, ячмінь, пшеницю та кукурудзу. Корпорація також могла продавати зерно в треті країни, але лише через посередника — китайську корпорацію ССЕС. Позику надали під державні гарантії. $1 млрд компанія розмістила на депозитний рахунок в «Укрексімбанку». Решту $500 млн використано як обігові кошти.

Шанс на приватизацію

Наразі уряд відклав питання приватизації компанії на цей рік, виключивши її зі списку дозволених до продажу. Однак, на думку опитаних нами експертів, це тільки нашкодить держтрейдерові. 

Державі немає сенсу займатися цим бізнесом, вважає Козаченко, бо приватні компанії більше сплачують податків і не перекладають на державу відповідальність за результати своєї роботи, створюють робочі місця, та, що найголовніше, не мають корупційних проблем.

Державі потрібно такі активи продати», — підсумовує він.

На його думку, це також стосується кондитерських цехів, ферм, борошномельних підприємств, підприємств, які виробляють пиво, вино, горілку.

Його колега по аграрному комітету Іван Мірошніченко — теж за приватизацію.

Продавати — однозначно. І паралельно розв’язувати гордіїв вузол із кредитом у $1,5 млрд. Якщо правильно підійти до приватизації, забезпечити ефективний менеджмент і достатні капіталовкладення, можна наростити закупівлю зернових у 1,5 разу та збільшити прибутки компанії. Паралельно розвивати супутні бізнеси навколо активів ДПЗКУ. Зокрема, йдеться про сільське господарство, виробництво, дистрибуцію, переробку, логістику тощо», — прогнозує він. 

Затягування з приватизацією ДПЗКУ — погана ідея, також переконує президент «Української зернової асоціації» Микола Горбачов: «ДПЗКУ потрібно продати якомога швидше, бо її збитки — до 3 млрд грн щорічно — потрібно покривати за рахунок громадян. Я вважаю, що це нечесно». На його думку, серед інвесторів можуть бути китайські, американські, європейські та навіть українські компанії. Вони, наголошує Горбачов, будуть значно ефективніші в управлінні, якщо ж ні, то їхні збитки будуть належати виключно їм, а «не 40 млн громадян України». Новий інвестор, на його думку, принесе з собою іноземні гроші, яких в Україні немає. Це, у свою чергу, підвищить ліквідність ринку і с/г виробники отримають більш справедливу ціну.

Потенційні інвестори

Експерти називають три потенційні сторони, зацікавлені у приватизації: китайці, американці та українці. 

На думку Леоніда Козаченка, серед усіх кандидатів найцікавішим цей актив є для компаній із КНР.

Китайцям це вигідніше, тому що їм ніде дітися. Їм винні гроші і їм пропонують ці активи забрати», — наголошує він.

Леонід Козаченко називає й декілька українських компаній, які можуть бути зацікавлені у придбанні ДПЗКУ: «Нібулон», «Кернел», UkrLandFarming, МХП. Серед іноземних — Dreyfus, Soufflet та інші. 

Читати до теми: ДПЗКУ та «Кернел» стали найбільшими одержувачами відшкодування ПДВ в квітні

Народний депутат Іван Мірошніченко говорить, що можуть бути різні варіанти приватизації. Окрім одноразового повного продажу є «пакетна» приватизація.

Можливо, для отримання кращої ціни, потрібно роздробити компанію на кілька пакетів і продавати не одним об’єктом, а 2–3 лотами? Наприклад, борошномельні підприємства нецікаві інвесторами, які займаються експортом зернових. Логічніше було б їх вивести в одну структуру і так продавати. Або підв’язати окремі об’єкти ДПЗКУ під експортну структуру порту м. Миколаєва чи м. Одеси. Наприклад, якийсь стратегічний аграрний інвестор має порт у Миколаєві, але хотів би ще в Одесі, чи навпаки. Тому кінцевий варіант формату приватизації має будуватися на економічних розрахунках та різних стратегіях», — пояснює він. 

Згоден з ним і Козаченко. На його думку, українські компанії насамперед зацікавлені в купівлі окремих об’єктів (елеваторів, борошномельних та круп’яних підприємств тощо).

Їм це цікаво з точки зору розміщення та наявності інфраструктури. Якщо поодинці їх продавати, вони дешевше коштують і їх вигідно придбати», — пояснює депутат.

У випадку, якщо ДПЗКУ продаватимуть як цілісний майновий комплекс, то найімовірнішим покупцем є китайські компанії, наприклад, COFCO. Серед американських компаній потенційними інвесторами можуть стати американські компанії Cargill, ADM, Dreyfus. Також у ньому зацікавлена європейська Soufflet. 

Читати до теми: У розслідуваннях НАБУ фігурує ДПЗКУ

Такої ж думки Микола Горбачов. Найімовірнішими кандидатами на приватизацію, на думку президента УЗА, є компанії Soufflet, Cargill і Dreyfus. Саме вони є перспективними інвесторами для України, бо мають сформовані ринки збуту, чого немає в корпорації.

У ДПЗКУ немає своїх ринків збуту, які б склалися історично. На ринку України працюють компанії зі 100-літньою історією, у яких ринки формувалися століттями, і їхні ринки значно важливіші, ніж те, що ми намагаємося зробити з ДПЗКУ», — вважає він. 

Якщо ДПЗКУ перейде в управління якоїсь однієї компанії, то тут можливі цікаві конфігурації на глобальному рівні. 

На думку члена аграрного комітету, народного депутата Івана Мірошніченка, ефект від ДПЗКУ в різних руках буде подібним до хірургічного скальпеля. Залежно від того, у чиїх руках він опиниться, ним можна вбити або навпаки — вилікувати та творити. 

Однією із найбільш зацікавлених у придбанні ДПЗКУ є КНР.

Економічна стратегія Китаю передбачає розвиток «шовкового шляху». Його основна ідея — забезпечити темпи економічного зростання країни у 5–7% річних протягом 5–10 років завдяки стратегічному партнерству з різними країнами. Наразі близько 56 держав підписали угоди та меморандуми про  участь у даному проекті Китаю. Україна має стати одним з його ключових партнерів. На жаль, поки що ми не є таким партнером. Хоча Україна цікава Китаю. Адже від  цього він отримає не просто доступ до внутрішнього ринку зерна чи іншої сільськогосподарської продукції, а й інвестуватиме в порти, елеватори, морську інфраструктуру, переробку, промисловість, що посилюватиме його геополітичну міць. Головне, щоб інвестиції та виробництво розміщувались в Україні. Тому придбання ДПЗКУ буде не лише взаємовигідним партнерством, а й, фактично, потенційним створенням мінідержрезерву Китаю в Україні», — розповідає AgroPolit.com Іван Мірошніченко.

На його думку, правильність таких розрахунків підтверджують сьогоднішні дії КНР: «Максимізується внутрішнє виробництво агропродукції. Тому ДПЗКУ стане у пригоді як стратегічний фактор середньострокового росту, коли внутрішні резерви Китаю вичерпаються. Окрім того, у КНР відбувається шалена урбанізація: десятки мільйонів людей щороку переїжджають у місто. За нинішніх її темпів, за 20 років у Китаю виникне відчутна потреба у імпорті значної кількості фуражної кукурудзи та пшениці в обсязі 20–30 млн т для промислової переробки, фуражних цiлей тощо. Частково цей дефіцит може закрити Україна».

Читати до теми: ДПЗКУ закупить 50 тис. т сої по форварду

Що це дасть Україні та ДПЗКУ? Першій — вона стане частиною геополітичної торговельної мозаїки Китаю.

ДПЗКУ хоче співпрацювати з китайцями, бо у них є гроші для модернізації елеваторів. Ці інвестиції дозволять збільшити потужності з перевалки зерна із нинішніх 3–3,5 млн тонн у 1,5 разу. Також ця інвестиція дозволить ДПЗКУ розвивати синергію іншого бізнесу, який працює поруч із  держкомпанією», — пояснює він.

З іншого боку, вважає Мірошніченко, цей об’єкт також може бути вигідний ще одним потенційним учасникам — американцям. Але роль і значення української компанії у їхній загальній вертикалі буде іншою.

Американці розглядатимуть купівлю даного активу як вкладення грошей,  відштовхуючись від принципу швидкої окупності інвестиції, не беручи до уваги довгострокову стратегію розвитку та виходу компанії на зовнішні ринки. Не братиметься до  уваги також  жодна національна стратегія розвитку. У них є декілька варіантів проведення оцінки вартості компанії. Згідно з першим — відштовхуватимуться від моделі очікуваної прибутковості бізнесу, дохідності та терміну окупності капіталу, супровідних ризиків. Другий варіант — скільки  коштуватиме збудувати таку компанію з нуля. Головна мета американської компанії — заробити кошти», — резюмує народний депутат.

Питання ціни чи престижу?

Тож цілком очевидно, що ДПЗКУ, попри всі проблеми, залишається цікавим активом. Імовірно, його приватизація стартує не раніше 2018 року, але близько десятка компаній цього чекають. Тож на що має робити уряд ставку, готуючи план продажу ДПЗКУ?

Якщо завдання полягає в отриманні максимуму коштів у бюджет, то, на думку Леоніда Козаченка, варто зберегти частку держави в статутному капіталі компанії, щоби через 2–3 роки продати решту частки значно дорожче.

Але покупцем повинна бути потужна компанія зі світовим іміджем. Якби вона викупила ці активи, то за 2–3 роки навела б порядок, і вартість цих активів зросла б. Якби держава залишила 40%, а 60% продала, то через 5 років могла б зі своїх 40% отримати втричі чи вп’ятеро більше», — пояснює він. 

Якщо ж завдання — «вписатися» у велику геополітичну гру, тоді потрібно прораховувати наперед і зважувати всі за й проти від співпраці з потенційними партнерами. З боку КНР — це може бути як державна ССЕС, так і COFCO, говорить Іван Мірошніченко. Для Пекіна придбання корпорації означатиме виконання поставок зернових за наявним контрактом, відсутність проблем за китайським кредитом, а також розвиток зернового хабу на маршруті «шовкового шляху». Для компаній зі США це стане ще одним важливим бізнес-активом в Україні, який дозволить посилити позиції американського агросектору на світовому ринку. 

Наталія Білоусова, головний редактор AgroPolit.com, Олександр Ярощук