Дізнавайтесь першими про всі найважливіші події в аграрній політиці з нашого Facebook, Twitter, Telegram та підписуйтесь розсилку . Обіцяємо надсилати тільки найцікавіші новини!
Хто тільки не радить українцям, що вони мають робити зі своїми «квадратними гектарами»: хто має розпоряджатися, працювати, вирощувати хліб та годувати інші народи. Це політики й аналітики, юристи і артисти, поети і письменники, чиновників та аферистів різного ґатунку (щоправда, при посадах). Але ніхто ніколи не питає поради того ж таки власника землі, фермера, який усі роки незалежності виживає, працює і розвивається, та й ще підтримує сільську інфраструктуру не завдяки, а всупереч державі. Зомбування останнім часом земельним питанням таке сильне, що це виглядає на кшталт: «Ми зникнемо як держава, якщо землю не продамо!».
Щоправда, жоден із цих експертів не порахував, а що ж натомість отримає держава від такого «ґешефту» із землею. Моя відповідь – практично нічого. Якщо точніше – 5% від грошово-нормативної оцінки, а це приблизно $150–200 млн. А що отримає власник? $4–10 тис. (залежно від величини паю). Що можна зробити з такими коштами? Поділити між дітьми та онуками, за рік все проїсти, а далі? Цікавить також, а який банк дасть селянину кредит під земельну ділянку тим більше, якщо ця земля поділена на декілька частин і знаходиться всередині поля, де господарює інший власник? Про це дуже багато «спеціалістів» переконують. А чому тепер банк не дає кредитів під заставу паю, якщо в нього є акт про право власності? Це просто пастка – я переконаний.
Та й інвестор може піти на масиви земель, а не на шматки у різних полях. Цілком очевидно, що в разі відкриття ринку землі не буде й масового продажу землі. Продадуть найбідніші, яких після цього чекатиме голодне виживання і батрацтво.
А як у світі працює ця система? Варто виділити кілька важливих моментів, спираючись на міжнародний досвід та думки вчених НААН Украіни:
1) право на придбання земельної ділянки для ведення сільського господарства як правило надається фізичним особам, які проживають на території придбаних земель або неподалік (у Данії ця територія – 10–25 км);
2) покупці, як окрема фізична особа, так і, можливо, кожен член різних сільськогосподарських об’єднань, зобов’язані працювати безпосередньо на цій землі, на своїх сімейних фермах чи господарствах;
3) важлива вимога до покупців – наявність диплому про сільськогосподарську освіту чи інший професійний документ, встановлюється термін професійного стажу (у Франції це 5 років), наявність засобів виробництва чи худоби, птиці, свиней;
4) заборона або обмеження на придбання землі іноземцями. В одних країнах вона визначена законодавством національного рівня (ЄС, Японія, Австралія), в інших – регіонального (США, Канада);
5) унормування мінімальних і максимальних розмірів господарств на законодавчому рівні: у Німеччині максимальна ділянка (власна чи орендована) становить 400–500 га (залежно від федеральних земель), у Польщі - до 300 га, в Іспанії - до 100 га, у Данії - верхня межа 150 га;
6) у багатьох країнах розмір землекористування пов’язується з ефективною зайнятістю працівників, членів фермерських чи сімейних господарств. Наприклад, у Швейцарії максимальною вважається ділянка, яка забезпечує рівень доходу трьох осіб, котрі зайняті її обробітком, у Франції – двох (середній розмір ділянки в країні - 25 га);
7) регуляторна державна політика спільно із державною фінансовою підтримкою. Держава стає партнером для фермерів, виступаючи гарантом кредитування довгострокового кредитування бажано держбанками із компенсацією 50-70% банківської відсоткової ставки. Приблизно така модель діє у США, Канаді, Мексиці, Болівії, Венесуелі;
У Чилі викуплені та експропрійовані землі передавалися сільським сім’ям із оплатою у розстрочку. В Бразилії держава викупила 18 млн га угідь, на яких створено 285 тис. фермерських господарств. І такі приклади світової практики щодо чинного ринку землі та її оренди можна наводити й наводити.
Як бути Україні?
Навіщо нам вигадувати велосипед, якщо він уже їздить дорогами? Слід лише скористатися найбільш придатними для нас нормами іноземного законодавства високорозвинених країн та не віддавати з заплющеними очима землю будь-кому. Адже на кону – 68 % території України.
Іще один важливий нюанс! Мені здається, що найбільші іноземні, так би мовити, інвестори та країни бояться, щоб Україна не створила сприятливі умови для розвитку малого і середнього бізнесу, сімейних ферм і фермерських господарств. Адже тоді «закордон» можуть полишити мільйони українських молодих, освічених, із європейським мисленням і досвідом заробітчан. А це вже дефіцит дешевого робочого ресурсу для наших потенційних глобальних конкурентів. От вони й поспішають увімкнути зелене світло земельній реформі, розуміючи що має горіти червоне!
Дізнавайтесь першими про всі найважливіші події в аграрній політиці з нашого Facebook, Twitter, Telegram та підписуйтесь розсилку . Обіцяємо надсилати тільки найцікавіші новини!