Зрошення на паузі, або Як зупинити «зневоднення» півдня України?

Уявіть на хвилинку, що з початку 90-х площа зрошуваних земель в Україні зменшилася більш ніж на 70 %. Після реформування колгоспів та розпаювання землі меліоративні системи фактично залишилися без власника. Як наслідок, їх технологічна цілісність була втрачена, а самі системи стали «надбанням» грабіжників.

Що ми маємо сьогодні? Україна має близько 60 млн га земель, придатних для ведення сільського господарства, з них 2,2 млн га віднесено до зрошуваних (з урахуванням АРК). Фактично з цього обсягу сьогодні у зрошуваному землеробстві використовується лише близько 700 тис. га. Тобто 1 млн га земель фактично не використовуються як зрошувані, хоча такими вважаються.

На жаль, за останні два роки ситуація лише погіршилась. У 2014 році відновлено зрошення на 13,6 тис. га, у минулому році такий показник зменшився до 12,4 тис. га.

Причини «зневоднення» я б умовно розділив на дві групи:

- технічні, до яких можна віднести дефіцит фінансів, зношеність комунікацій, незадовільний стан обладнання, відсутність капітального ремонту механізмів, інженерної інфраструктури (на 779,5 тис. га), поганий стан дощувальних машин (на 531 тис. га) та насосно-силового обладнання (на 116,8 тис. га), низька енергоефективність. Список майже безкінечний;

- управлінські, викликані недосконалим законодавством, у тому числі відсутністю закону про обіг земель, роздрібленістю земельних ділянок, відсутністю гарантій недоторканності прав власності.

Досить ілюзій — держава не здатна забезпечити повне відновлення та розвиток мереж зрошення. Частково такі проблеми вирішуються власниками систем або ж орендарями земельних ділянок. Однак через брак інвестиційних коштів «віз і нині там».
Але є другий блок причин, які заважають розкрити весь потенціал зрошення. Ми ще не маємо досвіду ефективного управління стратегічними ресурсами, у тому числі й меліоративними системами. Нам кров носом треба знайти систему управління, яка не допустить створення монополіста, буде відкрита для інвестицій і створить рівні можливості всім суб'єктам водокористування.
Як альтернатива розглядається можливість створення організацій або асоціацій землеводокористувачів. Вони б змогли стати каталізатором зрошуваного землеробства та забезпечити ефективну спільну експлуатацію меліоративних систем та інженерної інфраструктури.

Здавалось би, вже маємо комплексний законодавчий акт, який передбачає відновлення та реконструкцію зрошувальних систем і розвиток меліорації — Загальнодержавну цільову програму розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до 2021 року. Проте вона фінансується лише на 10 % від потреб. Та й ті фактично спрямовані на підтримку наявних державних меліоративних систем. Але ніяким чином не на їх розвиток та розбудову нових.
На мою думку, сьогодні найголовніше — підтримка вітчизняних с/г товаровиробників як однієї з основних категорій платників податків України та організація ефективного сільгоспвиробництва на максимальній площі земель. В ідеалі потрібно досягти розширення площ зрошуваних земель до 500 тис. га.

У цьому сенсі багато що залежить від депутатського корпусу. Нині розглядаються законопроекти про встановлення 10-річного строку оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення, на яких здійснюється меліорація. Це сприятиме стимулюванню фермерів вкладати фінансовий ресурс у відновлення зрошуваних систем, здійснювати реконструкцію. Ще один стимул для водокористувачів — звільнення від оподаткування води, що використовується для гідротехнічної меліорації земель. «Конституцією зрошення» має стати Стратегія розвитку зрошення в Україні, яка наразі розробляється. Хоча темпи її створення бажають кращого.

Зробивши це, ми зможемо не просто модернізувати існуючу зрошувальну систему, а й створити кращу систему штучного зрошення у світі. А це вже прямий шлях до посилення позицій на світовому зерновому ринку, розвитку переробних потужностей та залучення все більшої кількості господарників до сільського господарства.